У перший день осені, з року в рік, в усіх навчальних закладах лунають перші дзвоники. Для наймолодших школярів він дійсно буде першим, для них цей звук особливий – він сповіщає про початок нового етапу їхнього життя. Для найстарших – це останній перший дзвоник, і через рік майбутні випускники вступатимуть у доросле та самостійне життя.

Цього дня керівники обласної ради вітають школярів зі святом Першого дзвоника, діляться своїми спогадами про шкільне навчання і разом із вітаннями вирішили надати учням корисні поради, на що треба звертати увагу у школі.

Голова обласної ради Володимир Ширма

Довелося вчитися у двох школах – перша, восьмирічна, у рідному селі Хутір-Мокляки Ємільчинського району, до якої в перший клас пішов у 1969 році. Потім Кулішівська середня школа, до неї ходив пішки 3 км.

У школі вчитися хотілося. По-доброму заздрив і братові, який на рік старший за мене, і друзям-сусідам, які вже вчилися в школі. Часто приходив до школи і заглядав у вікна, аби подивитися, як проходять уроки, відвідував різноманітні шкільні заходи. Тому для мене перший день у першому класі - це знакова подія.

Своїй першій вчительці «завинив» пальто. Так склалося, що з першою вчителькою вперше «зустрівся» тоді, коли моя мати їхала мене народжувати. Машина по дорозі до лікарні застрягла, а Валентина Гнатівна допомагала її штовхати і замастила пальто. І зараз, під час зустрічей з нею, вона згадує цей випадок і жартома каже, що я маю купити їй нове пальто.

Вчився майже на «відмінно». Закінчив школу з однією «четвіркою» – по геометрії, по всіх інших предметах були «п’ятірки». Більше полюбляв гуманітарні науки. Цікавився історією, перечитував наперед підручники з історії мого старшого брата. Ще зі школи і до цього часу захопився грою у волейбол. Якось у школі так загралися, що забули про час і пропустили кілька уроків. Подобався предмет з військової підготовки, бо мали доступ до зброї. Я один з небагатьох учнів, кому вчитель дозволяв після уроків, ввечері, безпосередньо у класі, стріляти з карабіна по мішені.

Для мене зараз однокласники – це ті люди, яким від тебе нічого не треба. Ми просто спілкуємося, згадуємо шкільні роки, підтримуємо одне одного. З де ким навіть породичалися - стали кумами.

Хочу побажати школярам – впевненості. Зараз непрості часи, але це той період, коли для молоді є дуже багато можливостей для їхньої реалізації, а для цього необхідно мати впевненість у собі та власних силах. І обов’язково потрібно довіряти вчителям і слухати батьків – вони ніколи нічого поганого не порадять.



Перший заступник голови обласної ради Сергій Крамаренко

Перший дзвоник для мене пролунав 1984 року у Києві у школі №226, в якій провчився 9 класів. У 1992 році вступив до Київського ліцею бізнесу, який на той час був одним із передових навчальних закладів з новою системою навчання.

У перші роки навчання, вже 1 вересня мені хотілося, щоб настало 25 травня, з нетерпінням чекав закінчення навчального року і літніх канікул. Подорослішавши, коли шкільний колектив став більш згуртованим, то хотілося, аби скоріше розпочався навчальний рік, відчувалося бажання якнайшвидше зустрітися, поспілкуватися з однокласниками.

Вчився у школі на «добре». У початковій школі отримував лише «п’ятірки», навіть одного року приніс похвальний лист за відмінне навчання. У середній школі вчився вже не так відмінно, але без «трійок». З поведінкою було по-різному – і з уроків могли вигнати, і ганчіркою кидався, одного разу навіть у вчителя влучив, але переважно був спокійним і старанним учнем.

У школі була схильність до точних наук. Найбільше подобалась математика, водночас не полюбляв фізику і ніяк не розумів хімію. Навіть вже у «виші» намагався втямити, що ж це таке «валентність». Цікавився авіамоделюванням – виготовляв літаки, займався греко-римською боротьбою.

Найчастіше зараз спілкуюся з тими однокласниками, з якими навчався в ліцеї. Це був єдиний на той час приватний заклад, і у ньому панував такий собі ексклюзивний клімат навчання. Аби вступити до ліцеї, довелося складати IQ-тести. Кількість претендентів - величезна, конкурс - 60 підлітків на одне місце. Навчання у ліцеї було спрямовано на формування лідерських та управлінських якостей, розвиток стратегічного мислення, вивчали логіку, психологію, навчали швидкому читанню.

Вже зараз, у дорослому віці, розумію, що від школи потрібно брати все, що вона дає – всі знання і навички. Вони допоможуть у житті. Якщо була б можливість повернутися у минуле, то ставився б до навчання більш серйозно, глибше б опановував шкільні предмети. Тоді я цього не розумів. Саме зі школи потрібно починати накопичувати якомога більше знань і продовжувати це робити все своє життя. Зараз раджу це робити своїм дітям.

Бажаю школярам завжди бути у гарному, позитивному настрої. На позитиві краще і легше даватимуться знання. І обов’язково відповідально ставитися до шкільного навчання, адже – це робота на майбутнє, і чим краще її зробити у школі, тим кращих результатів можна досягти у житті.



Заступник голови обласної ради Максим Вілівчук

У перший клас пішов у 1989 році у м. Житомирі у загальноосвітню школу №8, а закінчив її у 1997 році. Продовжувати навчання у школі не став, вирішив отримати професію, тому вступив до Житомирського професійно-технічного ліцею №8, де провчився до 2000 року.

Свій перший день у школі пам’ятаю не дуже виразно. Були відчуття, що навколо багато незнайомих людей, багато чого незрозумілого, неясно, що треба робити. Зі своєю першою вчителькою спілкуюся й до цього часу. Так склалося, що цього року моя донька іде у перший клас у ту ж саму школу, яку закінчив я, і моя перша вчителька теж буде її навчати.

У школі навчався посередньо, але поведінка завжди була доброю, жодного уроку не прогуляв. За складом розуму – я гуманітарій, тому звісно подобались гуманітарні предмети, але найбільше географія і іноземна мова. Пам’ятаю, що за кишенькові гроші, які мені давали батьки, я купував у кіосках газету «Times»і намагався по ній вивчати англійську. Таких предметів, які б мені не подобались – не було, але були складні, незрозумілі – хімія, фізика.

Шкільний клас був достатньо дружній. З деякими однокласниками спілкуюся й до цього часу, дехто з них обіймає високі посади у м. Києві. Нещодавно з днем народження мене вітав товариш, з яким я провів за однією партою 5 шкільних років.

Навчався в нелегкий для країни час – період, коли Україна робила перші кроки як незалежна держава. У школах було холодно, не працювали їдальні, вчителі не отримували заробітної плати по кілька місяців, але вони все одно приходили до учнів, щоб передати свої знання і робили навіть більше, ніж того вимагала програма. Найбільше запам’ятались заняття у шкільному театральному гуртку, в одній із вистав довелось грати навіть головну роль.

Школярам, зокрема, першокласникам хочу побажати терпіння – це те, чого від них вимагають у перші дні навчання, і це те, що для них є незрозумілим і подекуди неможливим, а старшокласникам - отримати якомога більше шкільних знань і знайти свій вірний шлях, своє покликання, що стане сенсом їхнього життя.