Вона, як ніхто інший, знає, як дітям жити в інтернаті. Працювала психологом в інтернатному закладі і щодня намагалася підтримати дітей. А потім разом з чоловіком вирішили взяти дітей у свою родину. Так знайшли родинний затишок і любов 18 дітей.
Дитячий будинок сімейного типу Наталії Коберник та Володимира Круглова був створений у Житомирі у 2006 році. 11 дітей вже виросли у цій сім’ї, а зараз виховується ще 7.
З мамою Наталією Коберник поспілкувалися про рішення створити таку велику родину та відмінність ДБСТ від інтернату.
– Чому виникло таке бажання створити дитячий будинок сімейного типу?
– Коли я працювала в інтернаті, дивилася на дітей і дивувалася, як можна взагалі жити у закладі. Це система. Дитина обмежена у русі, вона не робить, що хоче, а живе режимом – їсть за режимом, спить за режимом. Немає простору для розвитку. Також свого часу я подивилася фільм, де показували, наскільки сильні ці діти, але якщо їх спрямувати у правильне русло. І навпаки, якщо у дітей не вкладати доброту, любов, то і вони не зможуть цього дати своїм дітям. І це були два такі основні моменти, які підштовхнули мене взяти у родину дітей з інтернату.
– Скільки дітей вже у вашій великій родині?
– Випустили, так сказати, у доросле життя вже 11 дітей. Дехто має вже свої сім’ї, навчаються в університетах, у коледжах. Зараз виховуємо сімох. Але теж всі майже дорослі – підлітки.
– У чому головна відмінність дитячого будинку сімейного типу від інтернату?
– Це дуже глобальна тема. У першу чергу, ДБСТ – це родина, і діти тут отримують модель сім’ї. Можна про це багато розповідати, але варто дитині один раз це побачити, відчути – і вона все це записує у мисленні, пам’яті, а потім відтворює у дорослому житті. І коли дитина живе у сім’ї, вона бачить стосунки мами, тата, інших членів сім’ї, організацію побуту, життя, сімейні традиції. Коли ми одного разу поїхали до вже дорослої нашої доньки в гості, то побачили, що у неї навіть меблі та посуд розставлені так, як було у нас вдома. Вона відтворює ті умови, в яких їй було комфортно. І це найголовніше, бо в інтернаті немає сім’ї. Навіть найкращий інтернат не дасть цього розуміння і відчуття.
– Чому говорять, що інтернати – це «зло»?
– Який би інтернат не був – це система. І система всюди однакова. В 11.35 у всіх «полудник». О 5-й годині розпочинається самопідготовка, діти мають всі сісти за парти. І хто зробив, не зробив уроки, а всі мають сидіти до вечері. Потім на 3 місяці всіх дітей посадили в автобус і повезли в оздоровчий табір. І найстрашніше в інтернаті – це замкнутий простір. Люди, які не знають, що таке інтернат, нехай зададуть собі таке питання – чи можна жити у школі? Весь час. Дитина не їздить в школу у тролейбусі, не йде вулицею, не заходить у магазин, не здійснює покупки. Навіть якщо вихователь поведе в театр, у кіно – все одно діти будуть разом, ні кроку в сторону. І ця дитина їсть зі своїм класом, спить, навчається. Але разом з тим, у них немає прив’язаності до людей, бо хтось йде, хто приходить, і для них це норма, це психологічний захист від болю.
– Чи відрізняються психологічно діти з інтернату та з сім’ї?
– У дорослому житті у дітей з інтернату залишається відчуття неповноцінності. Це психотравма. Навіть влаштовуючись на навчання, на роботу, вони приховують, що виховувалися в інтернаті. Бо вважають, що це «неблагополуччя» може відобразитися на відношенні інших людей, на кар’єрі. У них немає родинних стосунків, бо часто сестрички і братики знаходяться у різних закладах або рідко бачаться. А ДБСТ якраз і дає можливість забирати у родину братів і сестер, щоб вони виховувалися разом, мали підтримку у майбутньому. У нас були такі діти. Але навіть ті, які не мали рідних братів чи сестер, дуже гарно ладять зі зведеними, так сказати. Спілкуються, уже будучи дорослими, телефонують один до одного, підтримують. Тому що для них це родина. І для них це те, на чому вони будують своє доросле життя.
В області вже створено 41 дитячий будинок сімейного типу, де знайшли родину 275 дітей.
