21 дитина та 5 онуків – таку велику родину мають Тетяна Калініченко та Олег Сорочинський з Радомишльського району, які колись прийняли рішення створити дитячий будинок сімейного типу.

Проживає родина у с. Осички Радомишльського району. Зараз тут 6 дітей, а старші навчаються у вищих навчальних закладах або вже мають свої сім’ї.

Ми завітали до цієї великої родини, аби побачити, як сімейна любов та турбота змінюють дітей.

«11 років тому, коли я була вихователем Радомишльської школи-інтернат, ми з чоловіком Олегом вирішили забрати дітей і створити дитячий будинок сімейного типу. Ця ідея сподобалася усій сім’ї. Спочатку у нас було 9 дітей з інтернату, які навчалися у різних класах, але жили в родині «Калинка». Це була різновікова родина, де були братики і сестрички, лише в одного, Олексія, не було рідних братів і сестер. Діти дуже довго чекали, знали, що буде свій будинок, що будемо жити сімейним життям. Після прийняття рішення про створення дитячого будинку сімейного типу, нам дали будинок, провели газ, поставили конвектори, допомогли у придбанні домашнього текстилю. Разом з дітьми все приводили до порядку, а тепер всі із задоволенням радіють тим деревам, які посадили, декоративним кущам», – розповідає мама Тетяна.

«Спочатку діти навчалися у школі в Осичках, а потім ми перевели їх у Радомишльську школу №5. І так 5 років возили їх за 12 км кожного дня. Думаю, ми не прорахувалися, бо майже всі наші діти навчаються у вищих навчальних закладах», – додає Тетяна Калініченко.

Діти діляться своїми відчуттями, по-дитячому, але по-справжньому.

Дарина, 13 років:

«У цій родині я живу вже три роки. Раніше була у дитбудинку. Мені подобається вдома, бо це є дім, в якому ти живеш, привикаєш. Тут відчуваєш любов мами і тата, вони пригорнуть, поцілують. У дитбудинку такого немає. Ти сам. Знаходиш собі подруг, але це не те, що батьки».

Вікторія, 11 років:

«Живу я у цій родині 2 чи 3 роки. Я навіть вже забула, скільки я тут живу. Живеться мені дуже добре, мене мама і тато люблять, і я їх люблю. Мені тут дуже подобається. Є і мама, і тато, багато братів і сестер, є з ким поговорити. Буває, що і бабуся з дідусем приїжджають. Там у нас не було такого. На вихідних вранці ніхто не будить, я сплю, скільки захочу».

Яна (11 років) і Сергій (10 років):

«Ми знаходимося у цій сім’ї вже 5 років, і дуже щасливі, що попали саме у цю сім’ю. Ми всі допомагаємо один одному, деколи, буває, сваримося. Їздимо два рази на тиждень на гурток, робимо квіти з тканини, різні обручі. Зараз літо, то прокидаємося, коли хто захоче. Сергій встає перший і допомагає мамі і папі».

Наталія, 14 років:

«Я приїхала сюди ще малою, у 5 класі була. Мама не знала спочатку, що з нами робити, бешкетували дуже часто. Подобається, що тут всі все роблять дружно, допомагають один одному».

Олена, 22 роки:

«До 11 років я виховувалася в інтернаті. На той час Тетяна Миколаївна, тепер мама, була моєю вихователькою. І ми дуже її любили, бо коли вона приходила на зміну, нам було комфортно, ми як захищені були, стільки було цієї турботи і ласки до нас. І коли виникло питання створити сім’ю, то ми всі були одноголосно "за". І як ми приїхали сюди, це мені було 11 років, зрозуміли, що у нас є сім’я, особливо, що були з братиками, сестричками, ми один за одним стояли. Велика справжня сім’я. В інтернаті всім було до тебе байдуже. А тут ти розумієш, що у тебе є своя сім’я, яка тебе любить, приголубить, підтримає. Тут комфортно, ти вільний, можеш займатися своїм хобі».

«Коли старші діти поступили у навчальні заклади і на вихідні не приїхали, то ми з батьком спочатку не знали, що робити, як це таке може бути. І коли старші зараз телефонують, то ми у будь-яку годину готові допомогти – кому фінансово, кому підтримкою, до кого приїхати. Тому що це наші рідні діти. І ніхто нам не зможе довести, що вони нам не рідні», – наголошує мама Тетяна.