Історії військовослужбовців, які пройшли війну на Сході, не залишають байдужими, торкають кожне серце українця, викликають радість і сум, гордість і біль, повагу і сльози.

Історія 1: Незалежно від обставин важливо не втратити жагу до життя та віру у себе

Владислав Кузнєцов – десантник Збройних сил України. З 2013 року служив у 95-й аеромобільній бригаді, а з 2015 року - у 199 Навчальному Центрі ДШВ ЗСУ.

Його історія відома далеко за межами Житомирщини і Вінничини. Владиславу є чим пишатися, адже був одним із перших учасників АТО, у свій час врятував побратимів, отримав державну відзнаку – орден «За мужність» ІІІ ступеня та найвищу волонтерську нагороду - «Народний Герой України».

Водночас це проста, щира і життєрадісна людина. Не боїться говорити правду і згадувати про пережите. Навчився жити без правої кисті, ціною якої врятував екіпаж, відкинувши ворожу гранату, та не втратив віру у життя та в Україну. Владислав продовжує служити в ЗСУ і, як і всі українці, чекає на мир.

Історія цього бійця особлива і варта того, аби її почули ще раз. Виконання бойового завдання в зоні проведення АТО, поранення, ампутація, реабілітація, повернення до життя та служби, участь у соціальних та спортивних проектах – «Переможці», «Сила нації», «Відважний воїн», національні змагання серед ветеранів «Ігри нескорених». Про все це Владиcлав поділився з нами.

– Як з’явились думки стати військовослужовцем?

– Сам я із м. Жмеринка Вінницької області, хоча зараз моє рідне місто – Житомир. Я працював на залізниці у Жмеринці, через деякий час там стало вже нецікаво, захотілось чогось нового в житті. До того ж в армію я вже давно хотів піти, ще на ІІ курсі навчання у Жмеринському вищому професійному училищі. І після закінчення коледжу у 2013 році пішов служити за контрактом у 95 ОАЕМБр. Чому саме сюди? Мене привабило те, що хлопці брали участь у миротворчих місіях за кордоном і можна було отримати бойовий досвід. Хоча мені не довелось цього зробити, адже як по «закону підлості», коли я почав службу, наша бригада вже припинила виконувати завдання в миротворчих місіях.

– Ви одним із перших взяли участь у АТО. Що довелось пережити і чи були готові до такого повороту подій?

– Знаєте, на початку військових дій не зовсім було зрозуміло, що відбувалось на сході країни, у Криму. На початку березня ми одними із перших у складі 95 бригади виїхали спочатку під Крим, потім було ще багато різних пересувань і в середині квітня розмістились в районі Добропілля (Донецька область). Вже на початку травня зрозуміли серйозність подій і тоді наш ротний сказав, що жарти скінчились, і хто відчуває, що не зможе виконувати накази, якими вони б не були, має право повернутись у Житомир і займатись службою в частині.

– А як на рахунок підготовки військової?

– Вона то була, але постріляти на полігоні – це одне, а в реальному житті – зовсім інше. Але насправді рятувала нас не підготовка, а досвід та вміння хороших людей, справжніх фахівців, які мали практичний досвід. Ці люди реально багато знали і багато чому нас навчили.

– Як психологічно ви себе почували в тих умовах?

– Ще до початку служби я намагався багато чого дізнатись про армію від рідних, друзів, читав літературу, багато в чому ще допоміг інтернет. Підписуючи контракт, я мав хоч якесь уявлення теоретично, що це таке і як це відбувається, хоча й практику це не замінить. У порівнянні з іншими певна психологічна підготовка у мене була, розумів, що може статись і як це може повернутись.

– «Контрактник 95-ї аеромобільної бригади, у складі якої з початку проведення АТО, перебував на Сході країни. 19 липня поблизу Лисичанська, рятуючи життя екіпажу, викинув гранату з БТРа. Вибухом Кузнєцову понівечено кисть правої руки, зазнав чисельних осколкових поранень. 20 липня при операції йому ампутували праву кисть на рівні проксимального ряду кистьового суглобу» – так розповідає вашу геройську історію Вікіпедія. Розкажіть про те, що приховано між цими рядками.

– Це вже така відома історія, яку, проте, я щоразу переживаю заново, коли розповідаю. Того разу, наш екіпаж БТРа був не дуже сильно укомплектований – було лише шість людей, серед яких - командир, водій, кулеметник КПВТ і кілька стрілків з медиком. Коли під’їжджали до Лисичанська, адже поступила команда для штурму, командир пішов попереду БТРа та потрапив під обстріл з окопів на висоті, бо ми не знали і не здогадувались, є там хтось чи немає. Тому можна сказати, що розвідку ми проводили боєм. Командира поранило – деякі кулі прийняла його броня, а деякі - перебили артерію. Як потім я дізнався він загинув від втрати крові. Ми кинулись його вивозити, прикрили правим бортом машини від супротивника. Майже всі уже загрузились у машину і я почув «хлопок». Бачу, що впала граната поміж ніг. Доля секунди пройшла, щоб я зміг зрозуміти, що робиться – це не наша граната. Спробував викинути – ніби встиг… Я відразу зрозумів, що сталось. Навіть не відключився, коли вона вибухнула на метр від мене. Хлопців заглушило, а я мабуть на адреналіні все пам’ятаю – дивлюсь, пилюка осідає, туман. Я вже пізніше зрозумів і оцінив ті наслідки, які реально могли бути. Вже пройшов час, багато що дізнався про ті події і проаналізував. Тепер можу сказати, шо наш екіпаж був реально везучий – дуже пощастило. А мені сказали, що взагалі в сорочці родився, бо більшість уламків гранати мало на мене «піти», а так кілька десятків осколків потрапило. Першу допомогу надали просто на полі. Наш фельдшер Женя позупиняв кровотечі, бинтував нас. Потім нас евакуювали і далі госпіталі, операції, реабілітації. Наступного дня встав з ліжка і подивився на себе. Подумав – я живий, очі, ноги на місці, трохи некомплетність по руках – нічого, піде так, не все так погано. А так – все ще нормально обійшлось.

– Як на рахунок справжніх друзів? Чи є той, з ким ви пройшли і вогонь, і воду, і мідні труби?

– З деким ми здружились ще у військовій частині. Коли почались бойові умови, знали, що з кожним виїздом не всі можуть повернутись. І це ще більше зближувало. У мене був напарник Сергій Іщук. Ми були постійно вдвох – у нас був станковий автоматичний гранатомет АГС-17. Ми з ним завжди бігали і тягали його на тринозі, стріляли з нього. Ми найчастіше були разом і дружили нормально. Зараз також намагаємось зустрічатись, спілкуватись. Також час від часу за можливості сім’ї наших загиблих побратимів відвідуємо. Взагалі у мене в планах – зібратись з хлопцями і об’їздити всі родини загиблих побратимів, щоб віддати данину і шану так би мовити.

– Чи хотілось повернутись у зону бойових дій?

– Тут така справа: я дуже хотів повернутись додому, коли був в зоні проведення АТО, втім, коли півроку лежав вдома після поранення, то хотілось в армію. Я одразу хотів повернутись, бо розумів, кому я треба на «гражданці». А в частині простіше – мене багато хто знає і я знаю. Взагалі я мріяв про те, щоб ще повернусь на схід, але мені сказали – «ти ж розумієш, що багато чого ти не зможеш робити однією рукою». Хоча зараз в реалі я багато чого роблю і стріляю дуже навіть непогано. Тому впевнений, що коли є бажання чогось досягти, то все вийде.

– Що найбільше згадується із того часу?

– Атмосферка – вона була дуже класна і я її любив. Всі постійно дивувались – чого ти так «тащишся». Це не просто адреналін – це було цікаво для мене і незвично. Хоча по деяким військовим видно було, що вони до такого морально не були готові.

– Чи є хтось, з кого Ви брали приклад серед військових?

– Це наш командувач Михайло Забродський. Це така людина, що я й не знаю, чи були такі генерали в Україні. Адже таких людей, які розуміли б що відбувається+скеровували людей+воювали пліч-о-пліч з нами, по пальцях можна порахувати. Для мене щоразу велика честь тиснути руку такому командиру.

– А як дізнались про нагороди?

– Як в армії. Приходять і кажуть: «Кузнєцов, тебе чекає орден». «Ого, приємно», – подумав собі. А орден «Народний герой України» – це взагалі народна волонтерська нагорода. Усі мої медалі та відзнаки зберігаються вдома у батьків, їм приємно, пишаються.

– Життя після війни у різних бійців по-різному складається. Ви не тільки служите у 199 навчальному центрі, а й берете участь у різних проектах, в тому числі й Національних Іграх Нескорених. Розкажіть про цю частину вашого життя – як наважились і які відчуття після цього?

– Дійсно, це були різні проекти. Спочатку мене запросили до участі в зйомках документального фільму «Я — не герой» про подробиці того нелегкого для 95 бригади бою під Лисичанськом. Я розповів свою історію. У 2016 році долучився до проекту «Переможці», куратором якого є відома телеведуча та волонтер Соломія Вітвіцька. Вона зі своєю командою підшукала інших хлопців, які на війні втратили кінцівки, але повернулись до життя, заново адаптувались до соціуму, працюють, мають родини. Учасник розповідав свою історію, за якою фотограф робив серію знімків. У кожного з нас було своє амплуа, свої риси, які фотограф відтворив. От мені, наприклад, запропонували кричати на руку, точніше протез. Ефектне фото передало цю емоцію сповна. До «Ігор нескорених» теж мене підштовхнули, бо до останнього не наважувався подати заявку. Там є кілька видів, в яких змагаються учасники. Кожен обирає, що йому ближче. Я раніше займався плаванням. Вирішив знову розпочати заняття, походив, поплавав, звик. Повернув техніку і почав працювати над часом. У Всеукраїнських «Іграх нескорених» вдалось показати гарний результат і здобув «золото». Після цього у резервній групі поїхали на два тижні до Торонто – на міжнародні змагання для військових та ветеранів.

– Уже немало часу минуло з тих пір, як ви отримали поранення. Чи є щось, що досі не можете робити?

– Я вже повністю адаптувався до життя з однією рукою. Довелося перевчатись і у роботі зі зброєю, у побуті, і у водінні машини. От шнурки були для мене справжньою проблемою. Але тепер я вже і навіть це роблю. Я вже й навчився і лівою писати. І це завдяки службі.

– Які тепер у Вас мрії?

– Хочеться вирости у кар’єрному плані.

– А були думки залишити країну, спробувати життя деінде?

– Думок ніколи таких не було. А пропозицій багато – і в Емірати кликали, і в Штати, і в Канаду, але я просто себе там не бачу. Я тут займаюсь тим, чим хочу. І не готовий проміняти свою країну. Реально я не знаю, чим би я там займався. В армії я не розчарувався, тому далі буду продовжувати службу у своїх рідних десантно-штурмових військах.